“Як стати головним координатором волонтерів?” – інтерв’ю зі студентом Університету Підприємництва та Адміністрації WSPA

UPD: Через рік повномасштабної війни в Україні, Станіслав Капітонов отримав почесну нагороду від мера міста Люблін – медаль “Lublin Bohaterom” (“Люблін Героям”). Юнак отримав цю нагороду за свої великі вчинки та допомогу  українцям, які рятуючись від війни, шукали прихисток в сусідній Польщі. 

_______________________________________________________________________________________

Капітонов Станіслав – студент 2 курсу факультету міжнародних відносин Університету Підприємництва та Адміністрації (WSPA) у місті Люблін. З початком повномасштабного вторгнення Станіслав став волонтером Люблінського комітету допомоги Україні. Згодом, став координатором волонтерів у координаційному відділі.

Про навчання у WSPA, війну та волонтерство – у нашому інтерв’ю.

Чому ти вирішив вступати до Польщі?

До 10 класу я планував навчатися в Україні. Проте до Кривого Рогу приїхав Іван Капелюшник, директор UniverPL, з презентацією навчання в Польщі. Те, що ми від нього почули, могло б виправдати мої очікування щодо навчання. Саме тому, зупинилися на польській освіті.

Яким є навчання в Університеті Підприємництва та Адміністрації?

Дуже комфортним. На початку, я замислювався, що краще: великий державний виш чи невеликий приватний. Згодом зрозумів, що невеликі університети дуже класні: всі всіх знають, хороші відносини із викладачами та студентами на паралелях. Перший період навчання було складнувато лише через нове мовне середовище. Польську мову я вивчав в Україні, а жива мова у Польщі – інша. Я знаю, що в UniverPL є мовний табір, де навчають польської викладачі-носії мови, і мені шкода, що я не був там, але рекомендую всім іншим.

За цей рік проблем із навчанням не було. Викладачі завжди дають зрозуміти, якщо щось не так, і ти оперативно наздоганяєш програму. Групи невеликі: по 20-30 осіб, це уможливлює хороші контакти з усіма і комфортне навчання.

Взагалі, WSPA – найбільший практичний університет у Польщі. Всі викладачі – фахівці своєї справи, серед них є: засновники правозахисних організацій, фінансових установ, кваліфіковані юристи. Вони навчають завдяки власному досвіду. Пари відбуваються у дружній атмосфері: з кавою, а іноді на м’яких пуфах. Навчання – інтерактивне, багато цікавих проєктів. Із останнього: розробляли концепцію розвитку міста. Тому, університетом я повністю задоволений.

Чим ти займаєшся поза навчанням?

Так як я староста групи, беру участь у засіданнях студентської ради. Ще на першій зустрічі із групою, коли ніхто нікого не знав, саме мене обрали старостою. Можливо, це через окуляри (ред. – сміється).

Обов’язки старости дуже різноманітні. Я відповідаю за волю (бажання) всієї групи, допомагаю під час рекрутації, комунікую з деканатом. Пишу подання, це вже, мабуть, моє хобі. Наприклад, подання, щоб зробити повторний залік для групи; подання, щоб змінити викладача; подання на додатковий курс чи захід. Також, збираю інформацію до відділу фінансів, часто інші студенти можуть мене уповноважити на отримання інформації про них. 

У мої обов’язки не входить контролювати відвідуваність, студент самостійно має вирішувати – треба йому вчитися, чи ні. 

Ще одним напрямком моєї позакласної роботи є участь у студентському радіо. Я добре знайомий із деканом факультету журналістики. Студентів-міжнародників часто запрошують обговорити глобальні теми, тому беру у цьому участь теж.

Яким було для тебе 24 лютого? Як розпочалася волонтерська діяльність?

24 лютого планувався ефір на радіо із деканом факультету журналістики, тема: визнання росією квазіреспублік: ДНР та ЛНР. Я прокинувся о 6 ранку, прочитав, що вже були завдані ракетні удари, і зрозумів, що почалося. Перша емоція – шок. Я набрав батьків, але хоч я і був у Польщі, я все одно не розумів, що мені робити. Як я можу допомогти зараз?

Волонтерство почалося 28 лютого. Мені зателефонувала декан факультету і попросила зібрати якомога більше людей. До Любліна мав приїхати перший евакуаційний потяг, і ми мали там допомагати. Спочатку, мене відправили до пункту, де мали тимчасово жити переселенці. Проте виявилося, що зовсім не було волонтерів на головному автовокзалі Любліна, тому я поїхав туди. З того часу я працюю саме там. 

Перші дні ми просто підходили до людей і запитувати, що ми можемо для них зробити. Наша організація – Люблінський комітет допомоги Україні, займається, в основному, перекладом. Тобто, ми допомагали людям: купити квитки, знайти житло, знайти автобус – комунікувати там, де була необхідна польська мова. Крім цього, ми говорили з ними, надавали всебічну підтримку.

Як ти став координатором волонтерів?

Координатори різних пунктів були призначені відразу. Попередній координатор, який був на пункті автовокзалу, на жаль, не зміг продовжити свою роботу. Керівництво почало шукати нового координатора, а саме: збирати інформацію від інших організацій, питати за волонтерів, які працюють на вокзалі. На підставі отриманих відгуків – обрали мене.

На мої плечі лягла відповідальність за волонтерів. Я маю координувати їх роботу, налагоджувати логістику, планувати графіки праці. Ще зобов’язаний брати участь у курсах, які допомагають розвивати здібності у перекладі і навчати цьому волонтерів. Видавати коди на Bolt (таксі), так як деякі волонтерять до ночі, і мають безпечно доїхати додому. Також, видаю купони до магазинів – це певна винагорода для волонтерів. І, звісно, веду всю документацію для керівництва.

Волонтерами є не лише українці. На вокзалі треба комунікувати з людьми і головне — знати мову, тому там працюють волонтери з України, Білорусі чи Казахстану. Волонтери-поляки працюють там, де комунікація не важлива. До речі, більшість керівників волонтерських організацій саме поляки.

Мені здається, те, що я став координатором – це рішення долі. Адже все почалося із дзвінка декана. Хто знав, що я буду волонтерити саме на вокзалі, а потім буду головою на цьому пункті? Війна іноді провокує робити досить неочікувані речі.

Наскільки емоційно виснажливим є волонтерство?

Досить сильно, як фізично, так і емоційно. Може бути, що мені телефонують о 4 ранку, бо мій номер вже, здається, є у всіх на світі (ред. – сміється). Все-таки, я був першим, кого люди зустріли у Польщі, і потім телефонують, просять про допомогу. 

Історії, ситуації є різними. Допомагали людям із деменцією, їздили до лікарень і не раз, зустрічали одиноку бабусю, яку просто посадили на автобус та привезли до Польщі, зіштовхувалися навіть зі спробами самогубства. Одного разу спілкувалися із жінкою з Ірпеня, яка втратила дім, родину та дітей. 

Робота не з легких, але наша організація дає можливість безкоштовно відвідувати психолога, це допомагає відновлюватися. Також, якщо треба відпочити – беру вихідний, зустрічаюсь з друзями, це завжди допомагає.

Чи важко поєднувати навчання та волонтерство?

Не думав за це, адже з легкістю поєднував навесні. Поки канікули, звісно, простіше. Але з початком навчання, я думаю, проблем не буде виникати. Моя робота пов’язана із моєю спеціальністю, я здобув великий досвід за час роботи на вокзалі, і він мені знадобиться надалі. Як я вже казав, більшості викладачам головне – твої знання. Де та як ти їх отримав – це вже інше питання 🙂